Мови:

Цей сайт створений на основі даних Вікімапії. Вікімапія є відкритим спільним картографічним проектом, який наповнюють добровольці з усього світу. Він містить інформацію про 32009799 об'єктів, кількість яких постійно збільшується. Дізнайтеся більше про Вікімапію та сітігіди.

Останні коментарі міста Ужгород:

  • Школа № 8, Учень (гість) написав 10 місяців тому:
    жуже класна школа
  • Школа № 8, Діма (гість) написав 10 місяців тому:
    Я тут вчусь
  • Бойківська хата з села Гукливий, Sanator написав 4 років тому:
    Ви бачили колись хату зі зруба, де кінці дерев`яних кругляків, в’язаних на кутах у замок («чашу»), виступають кінцями аж за стіни? Виявляється, це надзвичайно давній спосіб будівництва, який використовували ще східні слов`яни. А щілини між кругляками заповняли звичайним мохом. Саме такою є хата з села Гукливий Воловецького району. Якщо зайди всередину – можна побачити, як тут жили люди, адже інтер’єр відтворений до найдрібніших деталей: посуду на столі та взуття під дерев`яним ліжком. – Хата із с. Гукливий Воловецького району, сер. 19 ст. – тридільна з відкритою галереєю вздовж фасадної стіни, зруб з дерев’яних кругляків, дах чотирисхилий, покритий соломою. Перевезена в музей у 1967р.
  • Хата з села Тибава, Sanator написав 4 років тому:
    Хата із села Тибави Свалявського району датується кінцем ХVІІІ століття. Така оригінальна й архаїчна конструкція даху не часто зустрічається: його частини скріплені між собою великими дерев`яними цвяхами. Всередині хата теж має свої закони: цікаво, що багато побутових речей тут традиційно вішали безпосередньо на стіни, не використовуючи для цього меблі. – Хата із с. Тибава Свалявського району, кін. 18 ст. – трикамерна, дах чотирисхилий, покритий соломою, долівка глинобитна. В музей перевезена у 1967 р. Є свідчення, що саме в цьому будинку в 1802 р. народився відомий історик, філолог та етнограф, дослідник історії Болгарії Ю. І. Венелін (Гуца).
  • Церква св. арх. Михаїла, Sanator написав 4 років тому:
    Закарпаття відоме своїми унікальними дерев’яними храмами. Одним із найцінніших експонатів музею – церква Святого Михайла в селі Ужок – навіть занесена в список спадщини ЮНЕСКО. Більшість подібних храмів було споруджено невідомими майстрами «на око», без плану, без цвяхів і пили, а тільки за допомогою рук і сокири. Приклад такої дерев’яної архітектури знаходиться і в музеї-скансені – це церква Архангела Михайла, побудована в селі Шелестова на Мукачівщині в 1777 році. Це єдиний класичний лемківський храм, що залишився на Закарпатті, в цілому ж в Україні їх всього два. У 20-х роках її перевезли в Мукачево, а звідти в 1974-му – в Музей народної архітектури і побуту в Ужгороді. Центральний і східний зруби храму зберегли багатоярусну, так звану Шатрово-уступчасту форму перекриття. На церкви височить струнка вежа-дзвіниця. Покрівля зроблена з гонту – дубового лускатого лемеші, а нижній ярус даху підпирають різьблені стовпи. Як і в інших її дерев’яних «сестер», геніальний автор Шелестівською церкви ніхто не знає. Всередині лемківської святині – старовинні ікони та різьблений іконостас, а ще першодруки з гравюрами.
  • Бойківська хата з села Гусний, Sanator написав 4 років тому:
    У Великоберезнянському районі часто будували хати під одним дахом із господарськими приміщеннями. Така садиба дістала назву «довга хижа». Так було і тепліше, і менше місця використовувалось під забудову, і у час негоди зручніше було порати господарство. У музей садибу привезли із села Гусний, де такий тип забудови, характерний для важкодоступних гірських поселень, зберігся найдовше. – Бойківська хата із с. Гусний Великоберезянського району, 1 пол. 19 ст. – відноситься до типу “довга хижа”,споруджена на кам’яному фундаменті з галереєю, стіни зведені з дерев’яних брусів, дах чотирисхилий, покритий соломою. Перевезена в музей у 1967 р.
  • Гуцульська хата з селища Ясиня, Sanator написав 4 років тому:
    – Гуцульська хата із селища Ясіня (присілок Кевелів) Рахівського району, сер. 18 ст. (частково перебудована у 1927р.) – трикамерна , зруб з колотих надвоє ясенових колод (протес), долівка глинобитна, дах чотирисхилий, покритий дошками-дранками. Встановлена у музеї у 1973 р.
  • Водяний млин з села Колочава, Sanator написав 4 років тому:
    У товщі віків беруть початок різноманітні способи переробки зерна на крупи і муку. Подрібнювали зерно кам'яними зерно-терками, пізніше у дерев'яних ступах із спеціальними товчками, причому були ручні і ножні ступи. Згодом з'явилися ручні жорна, що у значній мірі полегшувало цей процес, хоча при великій кількості зерна перетирання його вручну було пекельною мукою. Про важку працю під час переробки зерна у народі говорили: "І ступа, і жорна, і доля наша чорна".    Досконалішими й продуктивнішими за ручні пристрої були водяні млини. При їх спорудженні виявилась творча та інженерна вдача народних зодчих, їх мудрість, кмітливість у приборканні сил природи.    Перші документальні згадки про водяні млини на Закарпатті датуються кінцем ХІІІ - початком ХІV століття. Вже тоді водяні млини відігравали важливу роль у системі феодального господарства, були джерелом значних прибутків. Упродовж ХVІ - ХVІІ ст. вони поширюються по всій території краю. В цей час практично в кожному селі був один млин, а то й два чи кілька млинів. Саме тоді в окремих селах формуються своєрідні млинарські центри. Вони з успіхом обслуговували кілька навколишніх сіл. Поширенню водяних млинів на Закарпатті сприяла велика кількість гірських струмків і швидкоплинних річок, воду яких вміло використовували для господарських потреб.    Млин, що експонується в музеї, за своїм плануванням, архітектурними і конструктивними особливостями, роботи є типовим для закарпатського села ХІХ - початку ХХ ст. Це дводільна будова, що складалася з приміщення для механізму іневеличкої кімнати, яка слугувала тимчасовим притулком для млинаря і селян, які привозили зерно.     Перевезений млин  із  селища Колочави  Міжгірського  району в1967 році. При будівництві подібних млинів використовували ту ж будівельну техніку і матеріали, що й при зведенні житлових будівель. Стіни млина зводили з обтесаних дерев'яних брусів, з'єднаних на кутах у замок і встановлювали на кам'яний фундамент сухої в'язки. Під приміщенням, де планувалося встановити млинарський механізм, викопували яму і робили кам'яну підмурівку. Дах млина чотирисхилий, з більшим виносом над водяним колесом, покритий драницею. Розміри млина в середньому становили 4x8 кв.м. Робоче приміщення займало дві третини площі будови. В ньому були наскрізні двері: в одні заносили зерно, а в інші виносили готову продукцію - муку. Зерно, занесене в робоче приміщення, по спеціальній драбині підіймали вверх, складали в ряд, утворюючи так звану "мішкову чергу". Зазвичай, млини ставили поблизу річки або потоку. Спеціальним каналом ("розтокою", "млиновицею") воду з річки, потока підводили до млина. Вона спрямовувалась у дерев'яні жолоби ("лотоки"), а з них подавалась на водяне колесо, сполучене з масивним дерев'яним валом. Колесо, обертаючись під дією води, приводило в рух вал, який у свою чергу, був з'єднаний з так званим "палешним" колесом. Це колесо збивали з чотирьох дерев'яних багрів, скріплених цівками - палями. У колесі просвердлювали дірки, в які кріпили чопики ("пальки"). Палешне колесо рухало вертикально закріплену колоду ("веретено"), а воно - залізний вал, який обертав верхнє жорно ("бігун"). Нижнє жорно ("лежак") залишалося нерухомим. Жорна знаходилися у викладеному з дерев'яних брусочків кожусі ("тулубі"). Над жорнами встановлювався дощатий барабан ("кіш"), у який засипали зерно. До нижньої частини коша кріпилося рухоме коритце. До нього прилаштовували дерев'яну паличку ("погонич"), нижній кінець якої торкався площини бігуна. Останній, обертаючись, надавав коливальних рухів погоничу, а той, у свою чергу, рухав коритце, з якого рівномірно сипалося зерно між млинові жорна, де бігун на площині лежака розтирав його на муку. Важливою деталлю всього млинарського механізму була закрутка, за допомогою якої звужували або розширювали отвір у барабані залежно від того, дрібно чи більш крупно мололи зерно. Помелене зерно висипалося в ящик, а з нього у мішки. У кімнаті, зліва від входу знаходилася глинобитна піч з виводом диму через цівку-кіш на горище. Традиційним також було так зване "запічне" віконце, яке рухалося по дерев'яних жолобах. За піччю розміщували дерев'яне ліжко, яке застеляли домотканими веретами. Під стінами встановлювали широкі тесані лави, на яких сиділи люди, що приходили молоти зерно. Центральне місце в кімнаті займав стіл. Неодмінним начинням у млинарській справі були спеціальні дерев'яні посудини для вимірювання зерна. У своїй роботі млинар використовував мірки на 32 кг ("мірка", "віко"), на 16 кг ("напівмірка", "напіввіко"), на 8 кг ("четвертувка") і на 4 кг ("вайтакув"). Саме вайтакув служив митом, яке брав млинар за свою роботу. З винайденням млина значно полегшилася праця селян, які могли тепер помолоти значну кількість зерна. – Водяний млин з с. Колочава Міжгірського району к. 19 – п. 20 ст. – має спільні риси з житловим будівництвом того часу, зруб з дерев’яних брусів, чотирисхилий дах покритий дранкою, два приміщення – для механізмів млина та для тимчасового мешкання млинаря. Був перевезений в музей у 1967 р.
  • Ступа - сукновальня з с. Монастирець, Sanator написав 4 років тому:
    Ступа-сукновальня з села Монастирець Хустського району. Сукновальні на Закарпатті з'явилися у ХVІ ст. До цього часу на Закарпатті, в інших місцевостях Карпатського регіону та на Україні був поширений спосіб збивання домашнього сукна ногами - його витоптували в коритах. При цьому в корито весь час наливали теплу воду. Після 5-6 годин топтання сукно виймали, кілька разів струшували і розвішували сушити. Давнім можна вважати і ручний спосіб збивання сукна довбнями у коритах, видовбаних із суцільного шматка дерева. У 1974 р. в експозиції музею було відтворено ступу-сукновальню за зразком, виявленим у с. Монастирець Хустського району. З архітектурного боку - це невелика однодільна дерев'яна споруда. Дах чотирисхилий, покритий дранкою. У приміщенні ступи розміщені сукновальний механізм і котел для підігріву води. Принцип дії ступи-сукновальні і технологія виготовлення повстини така: вода, спадаючи з жолоба, крутила колесо (подібне до млинового, але менше за розмірами), з'єднане з валом, на осі якого знаходилися "спиці", котрі почергово піднімали молоти ("товкачі"), які били сукно, складене у сувій ("фовт"). Перед тим як нести в ступу полотно для збивання ("постав") треба було його до цього приготувати. Вдома витканий постав розгортали по довжині, згинали навпіл і одну половину клали зверху на іншу. Таку двійчасту смужку по обох краях зшивали по довжині і ширині простим швом ("прошивом") і згортали для того, щоб зручніше було нести у ступу. У ступі полотно розгортали і складали гармошкою ("у фавди") у корито ("валів"), де його збивали молоти ("клепачі"). Під час збивання один клепач піднімався з валова, а інший опускався, і так перемінно. Клепачі своїми зубками затягували під себе по одній "фавді", перевертали полотно з боку на бік, а вже збите - відсували. У валів вузькими лотками підводили теплу воду, яка під час збивання підігрівалася в котлі. Сукно збивали безперервно одну добу, а якщо потрібно, то ще на декілька годин довше. Збите сукно полоскали, сушили, а потім уже шили з нього потрібний одяг. З десяти метрів вовняного полотна виходило вісім метрів готової повстини. Здебільшого сукно оброблялося у липні-серпні, коли його найзручніше було відбілювати та сушити на парканах під променями сонця. Валило з села Пилипець Міжгірського району. У музеї представлене валило із с. Пилипець Міжгірського району, яке використовували для валяння вовняних килимів ("ліжників"). Процес валяння був завершальним етапом у виготовленні ліжників. Йому передував цілий ряд робіт, які невтомно виконували жінки та дівчата напротязі року. Насамперед стригли вовну з овець, яку згодом прали звичайним милом. Старі люди ще й тепер пригадують, що давно прали попелом з бука ("спузов"). Після прання вовну сушили на сонці, далі вовну складали в мішки, в кошарки, в комору до осені. По закінченні осінніх польових робіт вовну чесали ("чіхрали") дерев'яними щітками із залізними гачкуватими зубцями, пряли. Нитки фарбували, або залишали природні кольори - білі, сірі, чорні. Наступним етапом було ткання на ткацькому верстаті ("кроснах"). Зіткані ліжники перекладали у валило.Валило - це конусоподібна посудина з товстих дубових дошок ("клепок"), яка розширюється знизу доверху. У верхній частині валило в діаметрі сягало близько 1,5м. Тут робили прорізи для витікання надлишку води. У погожі літні дні у валило клали ліжник і гуню та з високого лотка пускали воду. Сильний струмінь води, вдаряючись об стінки, створював бурхливий білопінний вир, обертав ("валяв") виріб, розпушував нитки, надаючи виробові відповідної щільності та вибиваючи кінці спряденої вовни. Процес валяння тривав 12-16 годин. За цей час ліжники чи гуні відбілювались і ставали пухнастими. Ступа-сукновальня з с. Монастирець (споруда, в якій збивали шерсть у спеціальній ступі) та Валило із с. Пилипець Міжгірського
  • Хата з села Бедевля, Sanator написав 4 років тому:
    Із сіл Дубове та Будевлі Тячівського району – кузня і садиба. Остання, збудована у 1888 році, колись належала багатому селянину. Досі зберігся напис на одвірку «Хата побудована Тиводаром Іваном». Міцна – збудована із дубових брусів. Зсередини оселя щедро прикрашена простирадлами і покривалами із мереживом ручної роботи, вишитими подушками та скатертинами.  Поруч знаходиться  – Оборіг із с. Бедевля Тячівського району. Оборіг – споруда для зберігання сіна, соломи, збіжжя.
  • Кузня з селища Дубове, Sanator написав 4 років тому:
    Кузня з села Дубове Тячівського району характеризує стан ковальського ремесла у другій половині ХІХ - початку ХХ ст.. Кузні, як і ковальське ремесло взагалі, мають свою багатовікову історію і беруть свій початок у сивій давнині. Перші кузні відомі ще на зорі давньоруської доби. Хоча не виключена наявність кузень в більш ранній період. Про це свідчать археологічні знахідки різноманітних ковальських виробів. Ковалі виробляли сільськогосподарські знаряддя праці (леміші і чересла для плугів, лопати, кирки, сокири, серпи, коси ), інструменти для ремісників (долота, тесла, свердла, пилки), зброю (наконечники списів, стріли, мечі, шаблі, шоломи), побутові предмети (замки, ножі, ножиці, цвяхи, пряжки, підкови, вудила, рибальські гачки ) та інше. Ставили кузню зазвичай на роздоріжжі, щоб приїжджі могли підкувати коней. Кузня, що експонується в музеї, побудована із смерекових плах, які з'єднані по кутам в замок ("у лапу"). Дах двосхилий, усіченими фронтонам, покритий дранкою. Над входом - дерев'яний навіс, утворений за рахунок випусків повздовжніх нижніх та верхніх брусів, який підтримується двома стовпами. Під навісом прив'язували коней для підковування. Кузня складається з одного приміщення, внутрішні стіни і cтеля якого обмазані глиною. Тут розміщені усі найнеобхідніші традиційні пристрої та інструменти коваля. Під протилежною, від входу, стіною розташовані ковальський міх і горно (піч). Міх за допомогою ножного приводу через спеціальну трубу ("фурму") подає струмінь повітря в горно з відкритим вогнищем. На печі знаходяться ящик з вугіллям, лопатка для палива і кропило. Біля печі - невелика бочка з водою, в якій гартували розпечені залізні вироби. Посередині кузні - масивна колода для ковадла, поряд молоти - великий для молотобійця, менший для коваля. Справа від входу встановлено спеціальний пристрій для свердління заліза. На стіні висять довгі кліщі, якими затискали залізні вироби при куванні. Зліва від входу - стіл з різними ковальськими інструментами. Як і ковальське ремесло в цілому, так і самі ковалі, в наш час користуються повагою. Вони виконують найрізноманітніші замовлення, виготовляючи із металу корисні та красиві речі. Вироби, виготовлені вмілими ковальськими руками є окрасою як сільських, так і міських жител. Кузня із с. Дубове Тячівського району, к. 19 – п. 20 ст. – збудована із смерекових брусів, дах двосхилий, з усіченими фронтонами, критий дранкою, внутрішні стіни і стеля обмазані глиною.
  • Школа, Sanator написав 4 років тому:
    Чи не найбагатшою експозицією може похвалитися Міжгірський район. Крім сільських садиб і хат тут показані і водяний млин, і тристінна каплиця, і збудована зі смереки школа, і корчма зі спальнею. А з села Пилипець сюди привезли валило (інструмент для валяння вовняних килимів). 6 – Школа із с. Синевирська Поляна Міжгірського району, 1883 (майстер Галай Юрко) – тридільна з відкритою галереєю вздовж фасаду, зруб зі смереки, дах чотирисхилий, критий дранкою, долівки глинобитні та із товстих дощок.
  • Хата з села Стеблівка, Sanator написав 4 років тому:
    Високі дахи – майже втричі вищі за видиму частину хати зустрічались у Хустському районі. Це така собі народна готика. А ще – традиційним голубий колір стін: насиченіший зовні та світліший зсередини. Тут гарно було розвинене лозоплетіння. А ще цікавими були традиції пасіки. Не звичайні прості вулики, а двоярусні «пчольники» і «дуплянки», виготовлені з видовбаної з середини колоди сосни. Таку садибу, привезену із села Стеблівки, можна оглянути у музеї.
  • Хата з хутора Довге, Sanator написав 4 років тому:
    У садибі з селища Довгого Іршавського району розмістилась експозиція про гончарне мистецтво позаминулого століття. Дводисковий круг із веретеном та всі необхідні гончареві інструменти. Тоді вироби із глини фарбували переважно у чорний, рідше у червоний та зелений кольори. А от візерунки робили за допомогою коров’ячого рога. Хата із с. Довге Іршавського району, 2 пол. 19 ст. – трикамерна з напівзакритою галереєю, стіни з кругляків обмазані глиною і пофарбовані в блакитний колір, дах чотирисхилий, покритий гонтом, долівка глинобитна. Перевезена в музей у 1969 р.
  • Хата з села Оріховиця, Sanator написав 4 років тому:
    Ужгородський район в музеї представляє садиба із села Оріховиці. Крім хати із дахом зі солом’яних снопів, стодоли та хлівця, тут можна побачити курник на високих ніжках (як із казки) та дуже цікаву криницю-журавель. Хата із с. Оріховиця Ужгородського району, кінець 18 ст. – трикамерна (кімната – сіни – комора), стіни з грубих дерев’яних плах, стеля з дощок, долівка глиняна, дах покритий спеціальними сніпками (жупами). Вздовж фасадної стіни тягнеться глинобитна галерейка – “підхижа”. Хата перевезена в Закарпатський музей народної архітектури і побуту в 1969 р.
  • Міжнародний аеропорт «Ужгород», peseva написав 5 років тому:
    15 березня 2019 року має відбутися перший авіарейс зі спoлученням Київ-Львів-Ужгoрoд авіакoмпанії «Мoтoр Січ».
  • Дитяча залізниця, Igor Chernoknizhniy написав 5 років тому:
    Коли там був у вересні 2018-го проїхався на потязі - дорога повністю функціонувала.
  • Міні-скульптура Тіводару Чонтварі, fafa (гість) написав 6 років тому:
    міні-скульптура Тіводару Чонтварі — угорському художнику-самоуку
  • Фігурка Джона Лорда, fafa (гість) написав 6 років тому:
    ...это Джон Лорд, клавишник Deep Purple!!! И место указано неправильно — фигурка спиной к улице Корзо!!!
  • Церква Божого Милосердя, fafa (гість) написав 6 років тому:
    Церква Божого Милосердя, адреса – вул. Осипенко, 14